Євросоюз чи Росія?


Євросоюз. Я бачу його щодня, з вікна свого університету, - а видно там на досить велику відстань. Ось він – як на долоні, - декілька сотень метрів – і ти в Словаччині. Вона вже не пострадянська республіка, це вже повноцінна Європа. А от скільки б не говорили, не проводили дискусій і круглих столів Україна-ЄС, наша країна – це ще далеко не Європа.

Ми прагнемо туди вступити. А от чи прийме нас Євросоюз? Нащо ми йому потрібні? Особливо тепер, на фоні конституційної кризи в Європі та численних внутрішніх проблем, можна сказати: „У них і своїх справ вистачає…” Поважні європейські чиновники лише скрушно похитують головою: „Так, років через п”ятнадцять..” Поки Європа зайнята своїми проблемами, Україна стукає у двері СОТ – а там зачинено. Чи то ми тихо стукаєм?..

Тепер, як я зауважив, у нас дедалі моднішим стає префікс „євро-”. Євровікна, євроремонт, євромашина, євростандарти… Всіх і не перелічиш. А чи відповідає це дійсності? Я б так не сказав, особливо зараз, коли надворі +5, а у хаті не набагато тепліше. Таких випадків чимало по Україні. Нам не потрібен другий Алчевськ. Треба щось змінювати. І насамперед у самому собі. Ми не станемо європейцями, навіть якщо у кожного стоятимуть євровікна, а в кишені дзвонитиме євромобілка. Ось цим ми і відрізняємось від Заходу.

Поки народ тихо мерзне у своїх квартирах, чекаючи увімкнення тепла, чекаючи чергового підвищення тарифів, на які потрібно віддати мало не половину зарплати, політики перетягують канат. Одні прив”язались до західного кордону, а інші до східного. Хто сильніший? Поки влада і опозиція роздирає країну, даючи поштовх до роз”єднання нації, у самої нації немає часу думати: „Куди йти – наліво чи направо?” Потрібно вирішувати свої проблеми, внутрішні проблеми, котрі набагато важливіші, ніж вступ країни у всілякі там союзи – чи то ЄЕП, чи ЄС, чи НАТО, чи взагалі розпад на автономні республіки. Чи буде простий українець з села думати про союзи, коли у нього ледь вистачає грошей на їжу? Звичайно, що ні. До речі, ця „невизначена визначеність”, багатовекторність, і змушує обласні чи міські ради оголошувати автономію чи запроваджувати нові державні мови…

То може розвернутись у бік іншого великого сусіда – Росії? Враховуючи національну спорідненість, багатовіковий зв”язок між країнами? Але ця перспектива чомусь не дуже вражає, особливо після заяв „гарячих” російських політиків про ринкові ціни на газ, про відмову у спвпраці, про незадоволення якістю укранських продуктів… Цей список можна продовжувати. Про болюче питання Чорноморського флоту та самозахоплених маяків взагалі краще не згадувати.

Тому висновок можна зробити лише один: ніж сперечатися та проводити акції протесту щодо руху України у світові організації, краще зосредитися на внутрішніх проблемах. Нехай влада спочатку забезпечить добробут кожного українця, а вже потім думає про вступи, нехай зробить якісну, конкуретноздатну економіку, а не сіє розбрат між людьми.

Коли це все здійсниться (а воно мусить здійснитись, інакше нащо ми живемо?), тоді і можна буде піднімати питання про інтеграцію. Правду кажуть, років через п”ятнадцять-двадцять…

І нехай весь світ почекає! Поки Україна вирішить свої проблеми. Роботи вдосталь, громадяни…